Украї́нська мо́ва (МФА: [ukrɑˈjɪnʲsʲkɑ ˈmɔwɑ], історичні назви — ру́ська, руси́нська) — національна мова українців. Належить дослов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Число мовців — близько 45 млн, більшість яких живе в Україні. Є державною мовою в Україні, офіційною мовою Придністров'я. Поширена також уБілорус, Молдові, Польщі, Росії, Румунії,Словаччині, Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій Британії,Канаді, США та інших країнах, де мешкають українці. Українською мовою у світі послуговуються від 41 до 45 млн осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (післяросійської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу.

Українську мову вивчає українське мовознавство, а також досліджуєукраїністика (українознавство). Довкола походження та становлення української мови існує декілька гіпотез — праслов'янська,давньоруська, південноруська 10-11 століттята інші. Згідно з нещодавно опублікованою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова відображає формування українців як етносу, що склався у VI-XVI ст. внаслідок інтеграції нащадків трьох слов'янських племен — полян, деревлян та сіверян за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення. Українська мова є результатом інтеграції трьох діалектів праслов'янської мови (полянського, деревлянського та сіверянського). У 18 — 20 століттях українська мова зазнавала утисків з боку польської та російської влади.

Для запису української мови використовують адаптовану кирилицю(«гражданка»), зрідка — латинку в різних варіантах.

Норми української мови встановлюються у словниках української мови та українському правописі, які затверджуються Міністерством освіти і науки за рекомендаціями фахівців з української мови наукових установ Національної академії наук, інших наукових установ, вищих навчальних закладів. До наукових установ Національної академії наук України, зокрема, належать: Інститут української мови НАНУ(історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика),Український мовно-інформаційний фонд НАНУ (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ(українська мова у зв'язках з іншими мовами).

Щороку 9 листопада в Україні відзначають День української писемності та мови. 

Класифікація

За генеалогічною класифікацією, українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групиіндоєвропейської мовної сім'ї.

Сучасні дослідження, однак, показують, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис зверхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською тасловацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис),словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською (11 спільних рис). Отже, на підставі цих даних деякі вчені ставлять під сумнів об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов.

Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова (починаючи з IX — XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі — зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови, обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову.

За типологічною класифікацією, українська — флективна мова.

Відмінності від інших слов'янських мов

 

Схема родинних взаємин слов'янських мов

Українська мова, як окрема слов'янська мова, має численні риси, що зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов — польської,білоруської, російської, болгарської та словацької.

З погляду лексики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики), потім польська (70% спільної лексики), словацька (68% спільної лексики) та російська мова (62% спільної лексики). Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37%, ашведська від норвезької на 16%.

Свою специфіку мова виявляє на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів.

На фонетичному рівні українську мову вирізняє:

• найбільша кількість фонем з усіх слов'янських мов — 48;
• найбільша вокальність — «прозорість», милозвучність;
• найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків;
• чітке розрізнення [ɪ] (на письмі — и) та [i] (на письмі — і) на фонемному рівні.

На морфологічному рівні в українській мові:

• послідовно збереглися флексії кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов);
• паралельно використовуються варіантні флексії давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.:директор-у, директор-ові);
• функціонують паралельні форми творення майбутнього часу: синтетична (ходитиму) та аналітична (буду ходити).

Вплив на інші мови

Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови: на польську, російську та білоруську літературні мови. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (до польської було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російської «вареники» — вареники; «пасека» —пасіка; «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник, румунської «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруської «вагітная» — вагітна тощо).

Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор донських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися, «вон зарас гутарить» — він зараз говорить).

Назва

Докладніше: Назва української мови

Назву «українська мова» вживали, починаючи з XVI ст., на позначення мови українських земель Речі Посполитої, однак до сер. XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, було поняття «руська мова». Це почало вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII ст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос. русский языкъ).

Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, поняття «українська мова» зрештою поступово перемогло в усіх українських регіонах.

Крім того, у різний час вживали такі назви:

• про́ста мова в пізньому середньовіччі на противагу книжній
• коза́цька мова в Гетьманщині (епізодично).
• малоросійська / малоруська мова, або південноросійська / південноруська мова, в Російській імперії
• русинська мова (офіційно), руська мова (розмовно) в Австро-Угорщині
• угроруська, або карпаторуська мова, в Угорщині
• козача / кубанська мова, або просто балачка, на Кубані
• руська мова (офіційно) в Польщі

Історія

Докладніше: Історія української мови, Українська мова в СРСР та Сучасна українська мова

Давні часи

Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдності (до 6 ст. н. е.)^{[Джерело?]}. Різні вчені по-різному трактують час виокремлення української мови з-поміж інших слов'янських. Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважали різні чинники. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX ст. У Російській імперії українська мова розглядалась як «малоросійське наріччя» російської мови.

Проте достеменно з'ясовано, що специфічні мовні риси української мови трапля­ються уже в пам'ятках 11—12 ст., що походять з Південної Русі. Вони систематично виявляються і в пам'ятках з цих територій пізніших часів (14—15 ст.). Український народ сформувався в Київській Русі, пере­дусім на основі населення Київського, Черні­гівського, Переяславського, Галицького іВо­линського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в 13 ст. його землі входили до складу різних дер­жав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Ки­ївщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Ли­товського з офіційною «руською», тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи вели «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття —Угорщина.

Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його само­свідомості та державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвитку і поширення української науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї народно-визвольної боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й пол. 16 — 1-й пол. 17 ст. українці засе­ляли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацлавщину (Поділля), Запоріж­жя, Волинь, Галичину, Північну Буковину і Закарпатську Русь. У цей час посилюється міграційний рух україн­ців із заходу на схід — на південь Київщини, Брац­лавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців з місцевими етнографічними групами українського населення, формування загальноукраїнських етнічних рис, певна нівеляція діалектних особ­ливостей і утворення загальнонародної української мови.

Найхарактерніші фонетичні, граматичні і лексичні риси української народної мови ввійшли в її першу літературну форму — староукраїнську літературну мову. У ній фік­суються такі написання, як шість замість шесть, відбувається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві народні слова (верховина — верхня течія річки,грунь — паго­рок, криничина — місцевість, багата на джере­ла, полонина — гірське пасовище та ін.), юридична термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) та ін.

З 15 ст. в Україну проникають реформаційні ідеї, що сприяє появі перекладів євангельських текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У 17 — на поч. 18 ст. староукраїнську літературну мову широко вживали у науці, художній літературі, вона була об'єктом наукового вивчення, її викладали як предмет.

Новий і новітній часи

На початку 18 ст. указом російського царя Петра І у Східній Україні було заборонено друкувати українською мо­вою релігійну літературу. Це позначилося на книгови­давничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць витіснялася російською. Українська мова функці­онувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.

З кінця 18 ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський. Тарас Шевченко своєю творчістю під­ніс українську літературну мову до рівня загальнонародної. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчостіПантелеймон Куліш, І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники. У 60—80-х рр. 19 ст. розвиток української літературної мови галь­мувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876).

З початку 20 століття українська літературна мова була представлена не тільки у художній, а й у науковій тапубліцистичній літературі. Особ­ливо бурхливо вона розвивається під час віднов­лення української державності і практично до кінця 1-ї третини 20 ст, відколи набуває статусу єдиної державної мови, натомість вживання російської було заборонено. Вона входить у всі сфери суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій робилося усе, щоб загальмувати процес роз­витку української мови, однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової ін­формації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя.

1989 року завдяки зусиллям патріотичної української громадськості BP республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», який на­дав українській мові статус державної. Цей статус закріпле­но в Конституції України 1996.

Сторінка "Ласкаво просимо на наш сайт" повинна містити вступне слово для подання Вашого сайту. Тут може розташовуватися опис Вашого проекту, його мета та завдання. Ця сторінка допомагає відвідувачу зорієнтуватися, інформуючи його про найважливіші товари та послуги, які ви пропонуєте. Вона стосується ключових моментів Вашого сайту, які будуть детальніше розкриті на наступних сторінках.

Вітальна сторінка

Вітальна сторінка - це вітрина. Покажіть тут те, що ви пропонуєте. Це найкраще місце для останніх новин, знижок або рекламних матеріалів. Додайте сюди те, що може привернути увагу людей до Вашого сайту.